Людська суєта чи щира молитва?..

Великодня тремтлива пора світанкової радості у переливах зворушливих дзвонів, у затамуванні подиху від освячення смакоти у кошиках та дотиків прохолодної води відчуттям чищення та оновлення і досі особливим теплом зігріває єство… Віра і сподівання, надія і прагнення до кращого, світлого і доброго, справжнього і душевного – у всьому: у перших тендітних квітах, у ледь усміхнених пуп’янках, у чисто прибраних обійстях і клумбах, у молитовному пісноспіві, у дзвінкоголосій дитячій радості, у щедрих традиційних для православ’я поманах.

Із такими хвилюючими переживаннями, що раз по раз осявали усі найпотаємніші куточки серця, поїхали ми поприбирати могилки своїх рідних, у щирому спомині згадавши добрим словом найрідніших, а в притишеному погляді у небесну височінь – усіх дорогих серцю людей, кого у різні роки без вороття обійняла Вічність… Привіталися спочатку з бабусею Варварою, а згодом із «бунькою Манькою» (так із малечку назвала батькову маму саме я) і дідом Кричуном (хм, дійсно, по-другому якось і не пам’ятаю…), а тоді стали до прибирання. Торішнє листя, пророслі гілочки, посохла трава… і неодмінний поминальний атрибут – штучні віночки й букети вицвілих квітів…

Якось із самого дитинства останнє стало звичним, наче всі приросли до того багатобарв’я і навіть, на жаль, набагато більше… Іноді складається враження, що хтось запровадив якісь неоголошені перегони: кому вдасться подивувати найбільшим вінком, найяскравішими букетами та більш вишуканими корзинами – і все з тієї ж пластмаси… Але ж, насправді, ота прорадянська традиція прикрашати могили штучними квітами не наша, бо здавна в літературі відомі факти, коли на могилі висаджували барвінок. Із цікавістю дедалі більше знаходила інформацію про те, що етнографи зафіксували таку українську традицію прикрашання могил у ХІХ столітті: коли людина помирала, висаджували певні рослини, згідно з їхнім символічним значенням, а в поминальні дні приводили могили і ці зелені насадження до ладу. Підтвердженням цьому є могилки на старому коболчинському цвинтарі, де барвінкове плетиво вже створило чи не суцільний зелений, а невдовзі – вже і з синіми квітами-зірочками килим. Деякі дослідники вважають, що жива рослина на могилі символізувала продовження життя душі померлого.

Продовжуючи заглиблюватись у ці всі роздуми, мимоволі згадала і численні звернення громадських активістів та священиків, котрі активно ширилися мережею Інтернет напередодні Великодня, зокрема ось таке: «Така практика прикрашання могил пластиковими квітами не має жодного церковного чи богословського обґрунтування. Аргументованої відповіді у такій потребі не дасть ніхто». Як мінімум це – марнотратство і немалі гроші на вітер. Не секрет, що ці вироби починають шкодити екології вже з етапу виготовлення сировини для них, адже для цього використовують нафтопродукти. Та особливо ці квіти завдають шкоди довкіллю і здоров’ю згодом: за рік вінки збираються і в кращому випадку вони закінчують своє існування на звалищі чи у вогні, внаслідок чого, як стверджують фахові екологи, у повітря виділяється діоксин. А це – пряма загроза здоров’ю, особливо такі викиди сприяють виникненню онкологічних захворювань. От вам і тема для роздумів…

На превеликий жаль, ми якось поступово забули, що, насамперед, найбільш доречним для померлих є молитва, а також живі квіти – символ вічного життя, до того ж відомо чимало рослин, котрі можна висадити на могилах і не перейматися, що їх не буде кому доглядати.

То, може, таки варто замислитись на тим, що Свято Христового Воскресіння – це свято життя, а його символом є не мертва пластикова квітка, а жива рослина, тому виражати свою пам’ять і шану померлим маємо не приносячи мертві пластикові вінки та квіти, а насаджуючи живі. Тож усе більше погоджуюсь зі зверненнями до живих про те, що прикрашені неприродно яскравими пластмасовими квітами та вінками кладовища втрачають свою автентичну атмосферу й починають випромінювати людську суєту, дефіцит відчуття справжньої краси та диктат сучасного споживацького суспільства, що намагається добратися навіть до померлих. Багаторічної звички-моди-традиції (яку тривалий час підтримувала нерозумно і я…), звичайно ж, непросто позбутися, однак подумати і таки зупинитись можна: ідучи проводжати в останню дорогу наших рідних та близьких чи впорядковувати гроби на кладовищі, варто взяти з собою не мертві пластикові квіти чи вінки, а нашу живу та щиру молитву, якої так потребує кожна душа для того, щоб осягнути Вічне життя у Богові. Замість того, щоб купувати пластмасові квіти чи вінки, які несуть смерть, станьмо на захист життя і допоможімо морально та матеріально родині померлого… То – вибір кожного свідомого.

Я ж, приїхавши поклонитися бабусі та дідусеві, мабуть, викликала подивування у знайомих і незнайомих коболчинців, несучи в руках букети живих гвоздик, не таких примітних і пишних, як у більшості…

Інна ГОНЧАР

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *